Бойня номер п'ять - Страница 4

Розділ 1

Все було саме так, більш-менш. Принаймні там, де йдеться про війну. Одного мого знайомого й справді розстріляли в Дрездені за те, що він підібрав чужий чайник. Інший персонаж, якого я також знав особисто, й справді погрожував, що після війни він найме професійних убивць і порішить всіх своїх ворогів. Ну і так далі. Я тільки змінив імена.

І в 1967 році я таки з'їздив до Дрездена на стипендію Фонду імені Ґуґенгайма (дай йому Боже здоров'я). Місто було дуже схоже на Дейтон у штаті Огайо, хіба що не так густо забудоване. В тій землі, мабуть, - тонни змелених людських кісток і попелу.

Я туди їздив зі своїм фронтовим другом Бернардом В. О'Геаром, і ми там познайомилися з одним таксистом, який звозив нас до тієї бойні, де нас, військовополонених, тоді тримали. Його звали Ґергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час був у полоні в американців. Ми запитали, як йому живеться за комунізму, і він сказав, що попервах було просто жахливо, бо кожен мусив дуже тяжко працювати, не було де жити й не вистачало ні їжі, ні одягу. Але тепер стало краще. Він має маленьку затишну квартирку, і його дочка вчиться у найкращому місцевому університеті. Його мати згоріла без сліду під час бомбардування Дрездена. Отаке.

Він направив О'Геарові різдвяну листівку, в якій написав:

«Я бажаю Вам, Вашій родині, рівно ж і нашому спільному другові веселих Різдвяних свят і щасливого Нового року і сподіваюся, що ми ще зустрінемося колись у таксі в часи миру і свободи, якщо випадок так розсудить».

* * *

Як гарно сказано - «якщо випадок так розсудить».

Я навіть не буду розводитися проте, скільки грошей, часу та нервів у мене пішло на те, щоб таки дописати цю нещасну книжку. Коли двадцять три роки тому я повернувся з Другої світової війни, я був переконаний, що мені буде дуже легко сісти й описати знищення Дрездена, бо все, що мені треба буде зробити, це лише написати звіт про те, що я бачив на власні очі. І я не сумнівався, що з цього вийде шедевр або що цей твір хоча б принесе мені великі гроші з огляду на монументальність цієї теми.

Але моя голова тоді не спромоглася видати аж так багато слів, принаймні їх було недостатньо, щоб зліпити з них цілу книжку. Та й тепер, коли я вже перетворився на старого, прокуреного й переповненого спогадами пердуна й батька двох дорослих синів, голова так само не дуже поспішає розроджуватися словами.

І коли я дивлюся на те, як мало користі від усіх моїх спогадів про Дрезден і як мене, тим не менш, тягне описати все те, що там відбулося, на пам'ять приходить один відомий віршик.

Гонористий лорд з графства Вестлендиш
Нарікав так на свій старий келдиш:
«Через хтиві твої забаганки
Та нічні ненаситні гулянки
Я й свій спадок спустив,
І здоров'я згубив.
А тепер з тебе й краплі не вичавиш!»

А ще мені пригадується такий куплет:

Мене звуть Йон Йонсон
Зі штату Вісконсин.
Я єсть корінний лісоруб.
Коли йду я додому,
Долаючи втому,
То чую:
«А як тебе звуть?»
І я чесно кажу, що
Мене звуть Йон Йонсон
Зі штату Вісконсин...

І так далі, без кінця-краю.

Всі ці роки люди часто питають мене, над чим я тепер працюю, і я їм відповідаю, що мій головний задум - це книжка про Дрезден. Колись я те саме сказав і відомому кінопродюсеру Гаррісонові Старру. Він видивився на мене і запитав: «То це буде антивоєнна книжка?»

«Виходить, - сказав я, - що так».

«А знаєте, що я кажу тим, хто пише антивоєнні книжки?» «Ні. Тож скажіть мені, пане Старр, що саме ви їм кажете?»

«Я їм кажу: “Чому б вам натомість не написати антильодовикову книжку?”»

Тим самим він, безумовно, хотів сказати, що війни будуть вестися завжди і що покласти їм край - все одно, що покласти край льодовикам. І я з ним повністю згоден.

Тим більше, що навіть якби війни й припинили сунути на нас, немов ті льодовики, у світі все одно завжди буде смерть.

* * *

Коли я був трохи молодший і напружено працював над своїм опусом про Дрезден, я зв'язався зі своїм старим фронтовим другом Бернардом В. О'Геаром і спитав, чи не міг би я приїхати до нього. Він тоді був прокурором у штаті Пенсильванія, а я був письменником і жив на мисі Кейп-Код у штаті Массачусетс. На війні ми були рядовими піхотинцями-розвідниками. Ми тоді й помріяти не могли, що колись розбагатіємо, але тепер ми обидва дуже непогано давали собі раду.

На моє прохання телефонна компанія «Белл» розшукала для мене Бернарда В. О'Геара. Їм у цьому просто немає рівних. У мене з'явилася така болячка, яка виявляє себе серед ночі і яку спричиняє комбінація алкоголю і телефонного апарата. Я добряче напиваюся, і, як тільки від мене починає тхнути сумішшю отруйного газу з трояндами, мою дружину як вітром здуває. І тоді я глибоким, гарно поставленим голосом звертаюся до телефоністки з проханням з'єднати мене з тим чи з тим старим другом, від якого я нічого не чув уже бозна-скільки років.

Саме так я вийшов на О'Геара. Він маленький на зріст, а я високий. На війні ми з ним були як Пат і Паташон. І в полон ми також потрапили разом. Тепер по телефону я йому представився. Але він і сам мене впізнав із першого слова. Він, виявляється, ще не лягав. Він засидівся з книжкою. Його ж домашні вже всі поснули.

«Чуєш, - сказав я, - я тут оце пишу книжку про Дрезден. То чи не міг би ти мені допомогти пригадати деякі деталі. Може б, я до тебе приїхав, і ми б присіли з пляшкою, і побалакали б як слід, позгадували б ті часи...»