Бойня номер п'ять - Страница 5

Ця ідея не викликала в нього особливого ентузіазму. Він сказав, що вже майже нічого не пам'ятає. Але при цьому все-таки запросив до себе в гості.

«Я думаю, - сказав я йому, - що кульмінацією книжки має бути розстріл бідолахи Едґара Дербі. Через повну абсурдність тієї ситуації. Від великого міста нічого не лишилося, десятки тисяч людей загинуло. І тут вони хапають цього нещасного американського полоненого за те, що він серед повних руїн підібрав чайник. Його прокручують через трибунал і розстрілюють».

«Угу», - сказав О'Геар.

«Кращої кульмінації не вигадаєш».

«Я в цьому не розбираюся. Тобі, - сказав він, - як письменникові видніше».

* * *

Як постачальник кульмінацій, захопливих сюжетних ходів, художніх портретів, блискучих діалогів та конфліктних ситуацій я вже багато разів накидав план того, що буде відбуватися у моїй книжці. І найвдалішим з усіх сюжетів був той, який я накреслив на зворотному боці сувою шпалер.

Для цього я позичив у своєї дочки кольорові олівці, і кожному з моїх головних персонажів відповідав олівець певного кольору. Сюжет починався на одному краю шпалер і кінчався на другому, а на середину шпалер припадали всі події, що відбулися між тим і тим. І на цій схемі синя лінія в певній точці зустрічалася з червоною, а тоді з жовтою, а тоді жовта лінія уривалася, тому що персонаж, якого вона уособлювала, помирав. І так далі. Знищення Дрездена було подано у вигляді вертикальної смуги, рясно заштрихованої помаранчевим кольором, і всі ті різнокольорові лінії, які вціліли, перетинали цю смугу і виходили з протилежного боку.

Кінцівка всієї цієї історії була там, де зупинялися всі лінії, і відбулася на буряковому полі над Ельбою, на околиці міста Галле. Ішов сильний дощ. Кілька тижнів тому війна в Європі скінчилася. Нас охороняли російські солдати, і вони наказали нам вишикуватися в лави - англійці, американці, голландці, бельгійці, французи, канадці, південноафриканці, новозеландці, австралійці - кожне військо окремо, тисячі військовополонених, яких ось-ось мали звільнити.

А на іншому кінці того поля були тисячі росіян, поляків, Югославіє і так далі, яких охороняли американські солдати. І там під дощем їх обмінювали - солдата на солдата. Ми з О'Геаром, разом із багатьма іншими, видряпалися на кузов американської вантажівки. О'Геар не прихопив жодного трофея. Хоча тоді майже кожен щось із собою мав. Так, у мене була - й досі є - шабля, яка була частиною парадної форми кожного офіцера Люфтваффе. Один миршавий, біснуватий американець, якого я в цій книжці назвав Полом Лазарро, набрав цілий кухоль діамантів, смарагдів, рубінів і подібних до них камінців. Він їх познімав із трупів у підвалах та бомбосховищах Дрездена. Отаке.

Один придуркуватий англієць, який десь розгубив усі свої зуби, свій трофей тримав у брезентовій торбі. Ця торба стояла у мене в ногах. Час від часу він зазирав у неї, тоді мружив очки, і його голова крутилася на всі боки, поки він ловив поглядом хоч когось, хто б крадькома зиркав у бік його скарбу. Він не давав тій торбі спокою, то піднімав її, то знову клав на мої черевики.

Попервах мені здавалося, що він це робить несамохіть. Але це було не так. Йому кортіло показати комусь, що саме було в його торбі, і він, нарешті, вирішив, що може довіритися мені. Виявилося, що то була гіпсова статуетка Ейфелевої вежі, пофарбована в золотий колір. І в неї було вставлено годинник.

«Капітальна річ!» - сказав він.

А тоді нас літаком переправили до Франції і помістили у спеціальний табір, де нас відгодовували молочно-шоколадними коктейлями та іншими висококалорійними харчами, аж доки ми всі не нагуляли собі жирок. А потім усіх нас відправили додому, і я одружився з вродливою дівчиною, яка також нагуляла собі жирок.

І в нас пішли діти.

А тепер вони всі вже повиростали, а я став старим пердуном, прокуреним і переповненим спогадами. Мене звуть Йон Йонсон, зі штату Вісконсин. Я єсть корінний лісоруб.

А іноді ночами, коли моя дружина вже йде спати, я намагаюся видзвонити котрусь зі своїх колишніх подруг. «Дорогенька, чи не могли б ви розшукати для мене номер пані Такої-то. Здається, вона мешкає у такому-то місті».

«На жаль, такого абонента в нас не зареєстровано».

«І за це щиро дякую».

А потім я випускаю собаку на вулицю або запускаю його до хати, і ми з ним трохи балакаємо. Я даю йому зрозуміти, що я його люблю, і він дає мені зрозуміти, що й він мене любить. Йому байдуже те, що від мене тхне сумішшю отруйного газу з трояндами.

«Ти гарний хлопець, Сенді, - кажу я собаці. - Чуєш? Ти - те, що надо».

Інколи я вмикаю радіо, щоб послухати передачу з Бостона чи з Нью-Йорка. Коли я напідпитку, я терпіти не можу станцій, які крутять музику.

Тоді, нарешті, я йду спати, і дружина питає мене, котра година. Чомусьїй завжди треба це знати. Якщо я не знаю точного часу, я їй кажу: «Я шо тобі - найнявся?..»

А інколи я думаю про свою освіту. Якийсь час по війні я вчився в Чиказькому університеті. Я був студентом на факультеті антропології. Нас тоді вчили, що одна людина нічим не відрізняється від іншої. Мабуть же ж, вони і понині цього вчать.

А ще вони вчили того, що не існує ні ідіотів, ні негідників, ані виродків. Незадовго до своєї смерті мій батько якось зауважив: «Як це так, що в тебе немає жодного твору, в якому був би хоч один злодій?»

І я пояснив йому, що, як мене після війни вчили в університеті, світ влаштовано саме так.

* * *

Поки я вчився на антрополога, я також за двадцять вісім доларів на тиждень працював поліцейським репортером у славетному Агентстві новин міста Чикаго. Одного разу вони з нічної зміни перевели мене на денну, і вийшло, що того дня мені довелося пропрацювати шістнадцять годин поспіль. Ми постачали новини для всіх чиказьких газет, а також для агентств «Асошіейтед Прес» і «Юнайтед Прес». Ми писали про всі судові процеси, і про роботу поліції, й пожежників, і прикордонників з берегової охорони на озері Мічиган, і тому подібне. Ми були прилучені до всіх цих установ спеціальною мережею пневматичних труб, яку було прокладено під вулицями Чикаго.