Бойня номер п'ять - Страница 20

І Біллі Піліґрім не мав нічого проти такого плану.

* * *

На обіді в клубі «Іліумські леви» виступав майор морської піхоти. Він сказав, що в американців немає вибору, вони просто мусять довести війну у В'єтнамі до повної перемоги, аж доки комуністи не зрозуміють, що їм не вдасться нав'язати свою ідеологію слабким, беззахистним країнам. Майор вже відбув у В'єтнамі два строки. Він сказав, що бачив там як жахливі, так і чудові речі. Він особисто був за те, щоб посилити бомбардування Північного В'єтнаму. Якщо ж вони відмовляться нас зрозуміти, то ми їх своїми бомбами заженемо у кам'яне століття.

* * *

Ця промова не викликала в Біллі ніякого бажання протестувати проти бомбардувань Північного В'єтнаму, і він не здригнувся від спогадів про те, що залишає по собі подібне бомбардування. Він як колишній президент клубу «Іліумські леви» прийшов сюди пообідати і послухати почесного гостя.

* * *

На стіні його офіса в охайній рамці висів текст молитви, яка в стислій формі пояснювала, як саме Біллі виживав, хоча й не можна було сказати, що йому вже аж так хотілося жити. Багато з його пацієнтів зізнавалося Біллі, що їм також ця молитва допомагала не занепадати духом. Молитва звучала так:

О Боже, дай мені спокій, щоб я міг приймати
Все те, чого я не можу змінити,
Мужність,
Щоб я міг змінити те,
Що в моїх силах,
І мудрість, щоб я завжди знав,
Де кінчається одне і починається інше.

Серед тих речей, які Біллі не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.

* * *

Потім його представили майорові морської піхоти. Той, хто його представляв, сказав майорові, що Біллі - ветеран війни і що його син, сержант «зелених беретів», тепер воює у В'єтнамі.

Майор сказав Біллі, що «зелені берети» є зразком для всього війська і що Біллі мусить пишатися своїм сином.

«І я ним пишаюся, аякже», - сказав Біллі Піліґрім.

* * *

Потім він поїхав додому, щоб трохи покуняти. Його лікар вважав, що Біллі щодня по обіді мусить трохи поспати. Лікар сподівався, що цілющий сон зніме його розлад. Річ у тім, що час від часу Біллі на рівному місці раптом починав ридати. Щоправда, Біллі ніколи не робив цього на людях. Лише лікар знав про цю проблему. Біллі плакав надзвичайно тихо і майже без сліз.

* * *

Біллі жив у прекрасному будинку, старовинному, але з усіма сучасними вигодами, в заможній околиці Іліума. Він був шалено багатий. Достатки, комфорт, шана, визнання - він раніше про таке не міг і мріяти. У цій конторі при торговельному центрі на нього працювало п'ятеро оптометристів, і він щороку заробляв шістдесят тисяч доларів, чистими. Крім того, він був власником п'ятої частини готелю «Голідей Інн» на 54-й трасі, а ще йому йшла половина прибутків із трьох крамничок, які продавали десерт «Прохолодна смакота». Це було щось типу замороженого заварного крему. Цей десерт мав смак морозива і м'якість заварного крему.

* * *

Вдома нікого не було. Його дочка Барбара готувалася до весілля, тепер вона разом з матір'ю поїхала в центр міста замовляти кришталевий посуд і столове срібло для прийняття. Про це його сповіщала записка, залишена на кухонному столі. В домі у них не було прислуги. Нікого вже не цікавила кар'єра хатньої господарки. І собаки у них не було.

Колись вони тримали пса, якого звали Спот, але він здох. Отаке. Біллі любив Слота, а Спот любив його.

* * *

Вкритими килимом сходами Біллі піднявся на другий поверх у їхню з дружиною спальню. Стіни були вкриті квітчастими шпалерами. Посередині стояло широке ліжко, а на тумбочці біля нього стояв годинник з радіоприймачем. Там також лежав перемикач для електричної ковдри і окремий вмикач для масажного вібратора, вмонтованого у матрац. Цей вібратор мав назву «Чарівні пальчики». Його встановили також за порадою лікаря.

Біллі зняв свої окуляри з потрійними лінзами, піджак, краватку і черевики. Він опустив жалюзі, затягнув штори і приліг поверх покривала. Але сну не було. Замість нього на Біллі накотилися сльози і швидко залили його. Він ввімкнув «Чарівні пальчики» і проридав весь той час, що вони його лоскотали.

* * *

Дзвоник на вхідних дверях задзеленчав. Біллі підвівся з ліжка і через вікно у вхідних дверях визирнув, щоб подивитися, хто це може бути. На сходах стояв каліка, який так само випав із простору, як Біллі Піліґрім - з часу. Його так пересмикувало, наче він витинав якийсь танець. Він весь час тріпотів руками, й від того його обличчям гасали різні вирази, немов він намагався зімітувати когось із кінозірок.

А через дорогу стояв інший каліка і дзвонив у двері іншого будинку. В нього була лише одна нога. Милиці, на які він спирався, були такі незручні, що примушували його зовсім скрючитися, й через те там, де мусила бути голова, стирчали лише вуха.

Біллі знав, що тут робили каліки. Вони намагалися переконати людей передплатити журнали, яких вони потім ніколи не побачать. І люди йшли на це, тому що ці продавці викликали у них жалість і бажання хоч чимось допомогти. Біллі чув про такий тип шахрайства два тижні тому від одного з доповідачів на засіданні «Іліумських левів». То був представник державного комітету «За чесний бізнес». Доповідач закликав усіх присутніх бути пильними і, побачивши каліку, який прочісує їхню околицю, щоб нав'язати комусь передплату, негайно викликати поліцію.

Біллі подивився вздовж вулиці і побачив за кілька кварталів від себе припарковану там останню модель «Б'юїка рив'єри». В машині сидів якийсь чолов'яга, і Біллі цілком правильно припустив, що це й був той шахрай, який найняв калік дурити людей. І весь той час, що Біллі роздумував про калік та їхнього боса, він не припиняв ридати. А тим часом дзвоник на його дверях аж розривався.