Бойня номер п'ять - Страница 19

По той бік сови сиділа пацієнтка. Проводячи обстеження її очей, Біллі раптом закуняв. Таке з ним уже траплялося. Коли це сталося вперше, його це навіть потішило. Але згодом він захвилювався: чи не починає він втрачати глузд? Він спробував пригадати, скільки йому років, але не зміг. Так само він не зміг пригадати, який тепер рік.

«Докторе ...» - обережно запитала пацієнтка.

«Гм?» - відповів він.

«Ви нічого не кажете».

«Вибачте».

«Ви були так розбалакалися, а тоді раптом зовсім замовкли».

«Е-е ...»

«Ви там бачите щось погане?»

«Погане?»

«Якусь серйозну хворобу?»

«О, ні, - сказав Біллі, якому хотілося знову поринути в сон. - 3 очима у вас все гаразд. Вам лише потрібні окуляри для читання». І він спрямував її в інший кінець коридору, де були оправи на будь-який смак.

* * *

Коли вона, нарешті, пішла, Біллі розсунув завісу на вікні, але так само не міг добрати, де він і що він. На вікнах були жалюзі. Біллі потягнув за мотузки, і жалюзі, поклацуючи, піднялися. Сонце засліпило його і вдерлося до кімнати. Перед ним на безмежному асфальтному озері стоянки вилискували тисячі запаркованих автомобілів. Офіс Біллі розташовувався посеред величезного торговельного центру.

Під самим вікном стояв його розкішний кадилак марки «Ельдорадо куп-де-віль». Біллі прочитав, що було написано на великих наліпках, які було причеплено до його бампера. Одна з них закликала: «Відвідайте каньйон Озейбл!» Друга: «Станьте спонсором місцевого відділу поліції!» А третя вимагала: «Ліберала Воррена - геть!» Дві останні наліпки Біллі подарував його тесть, який був членом консервативного товариства імені Джона Берча. А на номері його машини стояла дата останнього техогляду - 1967, а це означало, що тепер Біллі мусило бути сорок чотири роки. І Біллі запитав себе: «Де ж поділися всі ці роки?»

* * *

Біллі подивився в бік письмового столу. На ньому лежав черговий номер «Вісника оптометрії». Журнал було розгорнено на редакційній статті, і Біллі втупився в неї і почав читати, ледь ворушачи губами.

«Те, що станеться у 1968 році, має визначити подальшу долю європейської оптометрії щонайменше на півсторіччя! - прочитав Біллі. - Зробивши таку заяву, секретар Бельгійської спілки офтальмологів Жан Тіріар закликав до створення “Європейського товариства оптометристів”. Ми стоїмо перед вибором, сказав він, або ми об'єднуємося у професійний союз, або вже за три роки ми всі станемо продавцями окулярів».

Біллі Піліґрім, як він не старався, ніяк не міг примусити себе перейнятися цієї проблемою.

Десь завила сирена, і в нього затряслися жижки. Біллі будь-якоїмиті був готовий до вибуху Третьої світової війни. Але то була сирена, встановлена на каланчі місцевої пожежної команди через дорогу від будинку, де працював Біллі. Й вона щодня сповіщала про те, що вже настала дванадцята година дня.

Біллі заплющив очі. Коли він їх розплющив, довкола нього відбувалася Друга світова війна. Його голова лежала на плечі у пораненого рабина. Німецький солдат копав його своїм носаком і наказував підвестися, бо треба було вирушати.

* * *

Коли американці, і Біллі був одним з них, вишикувалися уздовж дороги, то ця шеренга нагадувала парад блазнів.

За ними споглядав озброєний професійною камерою німецький військовий кореспондент. Він спрямував свою «Лейку» на ноги Біллі та Роланда Вієрі і зробив кілька знімків. За два дні ці фотографії з'явилися в усіх газетах, і вони були яскравим доказом того, в яке жалюгідне дрантя Америка виряджає своє військо, в той час як усі торочать про те, яка вона багата.

Але фотографові було цього замало, він хотів зафіксувати для Історії сцену захоплення в полон когось з американців. І охоронці вирішили розіграти для нього таку сцену. Вони кинули Біллі у вкриті шпичаками кущі. І коли він вистромив звідти свою дурнувато-приязну пику, вони спрямували на нього автомати, немов це і була та мить остаточної перемоги над ворогом.

* * *

На обличчі у Біллі, коли він виборсався з кущів, висіла усмішка, не менш загадкова, ніж усмішка Мони Лізи, бо в ту мить він стояв на німецькій території у 1944 році і водночас сидів у своєму кадилаці у 1967-му. Відтак Німеччина відпала, а 1967 рік, навпаки, проступив у світлі й прозорості літнього полудня, вільного від будь-яких часових домішків. Біллі саме їхав на обід до клубу «Іліумські леви». Стояв спекотний серпень, але в його машині був кондиціонер. Коли він проїздив повз негритянське ґетто в центрі Іліума, він мусив зупинитися на червоне світло. Люди, які жили в цьому районі міста, так люто його ненавиділи, що місяць тому вони його підпалили і власними руками знищили все, що мали. Ці квартали нагадували Біллі деякі міста, які він бачив на війні. Багато хідників були потрощені танками і БТР-ами, на яких національна ґвардія вгамовувала бунтівне населення.

* * *

«Брати по крові» - виголошував напис рожевою фарбою на фасаді зруйнованої крамнички.

Хтось по інший бік машини потарабанив у скло. То був негр, якому кортіло щось сказати Біллі. Але тут засвітилося зелене світло, і Біллі зробив те, чого він нього вимагала ця ситуація. Він поїхав далі.

* * *

Біллі опинився в районі, який зазнав ще більшої руїни. Він нічим не відрізнявся від Дрездена після його нищівного бомбардування, він тепер нагадував поверхню Місяця. Трохи далі починався інший район. Тут колись стояв будинок, де пройшло його дитинство, але тепер на його місці нічого не було. Це називалося сучасною забудовою міста. Тут невдовзі мусили постати новий урядовий центр, павільйон мистецтв, містечко розваг і відпочинку та кілька багатоповерхових будинків.