Бойня номер п'ять - Страница 21

Він заплющив очі, а тоді розплющив їх. Він усе ще плакав, але тепер він був у Люксембурзі. Біллі марширував разом з іншими військовополоненими. І його сльози були викликані різким зимовим вітром.

* * *

З тієї миті, коли Біллі заради пропагандистського знімку кинули в кущі, у нього з'явився дар бачити вогні святого Ельма, щось на зразок електромагнітного сяйва, яке він тепер помічав довкола голів як військовополонених, так і вартових.

І верхівки дерев, і дахи люксембурзьких будинків також мали подібний ореол. Це була справжня краса.

Біллі, поклавши руки на голову, марширував разом з іншими американцями. При цьому він то припадав на ногу, то підстрибував: плиг-скок, плиг-скок. Коли він випадково врізався у Роланда Вієрі, то казав: «Перепрошую».

Очі Вієрі також були залиті сльозами. Він плакав, бо йому нестерпно боліли ноги. Колодки перетворили його ноги на відбивні.

На кожному перехресті до шеренги, в якій шкутильгав Біллі, долучалися нові загони американців. Усі вони тримали руки на голові, і в кожного з них довкола голови був німб. Біллі всміхався до них. Вони рухалися, немов гірський ручай, з верховіть на долину, й, нарешті, вони допливли до автомобільної траси, яку було прокладено між горами. І ця долина була тепер ущерть залита повноводною, як Міссісіпі, рікою принижених і поганьблених американців. Німці гнали десятки тисяч полонених ворогів на схід. У всіх у них руки були зчеплені на голові, і всі вони важко зітхали й стогнали.

* * *

Коли Біллі та його шеренга влилися в це річище приниження, з-поза хмар визирнуло сутінкове сонце. Американці займали лише один бік дороги. Та смуга, що вела на захід, гарчала, чмихала і гугоніла від руху машин і техніки, набитої свіжими німецькими резервістами, які рвалися в бій. Вони мали обвітрені, вкриті щетиною обличчя і хижо вищирені зуби, які скидалися на фортепіанні клавіші.

Вони були розцяцьковані кулеметними стрічками, вони пахкали сигарами і жлуктали бухло. Вони раз по раз відривали зубами шматки ковбаси і погладжували свої загрубілі долоні головками гранат.

Якийсь солдат у чорній уніформі вмостився на башті танка і влаштовував п'яний бенкет на свою честь. Звідти він смачно харкав на американців. Один із харчків приземлився на плече Роландові Вієрі і забризкав його обличчя сумішшю слизоти, ковбаси-кров'янки, тютюнової слини і шнапсу.

* * *

А Біллі від цього сутінкового сонця відчув напад гострого захвату і піднесення. І що тільки не пропливало перед його очима - і протитанкові пастки, і найновіші машини для знищення людей, і трупи з голими ногами кольору біло-синього мармуру. Отаке.

То припадаючи на ногу, то підстрибуючи, Біллі спрямував свій переповнений приязню погляд на фермерський будинок яскравого бузкового кольору, стіни якого були продірявлені кулями. У перекривлених дверях стовбичив німецький полковник. Поруч із ним стояла нерозцяцькована повія.

Біллі врізався у плече Вієрі, і той став благати: «Дивися під ноги! Дивися під ноги!»

Вони саме піднімалися на пагорб. Коли вони дійшли до його вершини, то вже були не в Люксембурзі. Вони були в Німеччині.

* * *

На кордоні було встановлено кінокамеру - треба ж було якось увічнити цей військовий тріумф. Коли Біллі та Вієрі перетинали кордон, двійко цивільних операторів у шубах з ведмежої шкіри згорбилися над камерою. Кілька годин тому в них закінчилася кінострічка.

Один з них навів об'єктив на обличчя Біллі, але одразу ж перевів фокус на дальній план. Там, на самому обрії, в небо здіймався стовпчик диму. Там відбувалася битва. Там помирали люди. Отаке.

Сонце сіло, і Біллі непомітно для себе, то припадаючи на ногу, то підстрибуючи, разом з іншими дістався до залізничної станції. Там усі колії були забиті товарними вагонами. Щойно вони сюди доставили німецьких резервістів, а тепер у них мали запхати військовополонених і потягнути їх углиб Німеччини.

Прожектори навіжено смикалися й розтинали темряву.

* * *

Німці розсортували всіх полонених за їхнім званням. Сержантів до сержантів, майорів до майорів і так далі. Неподалік від Біллі зупинився взвод із полковників. В одного з них було двостороннє запалення легенів. Він був у гарячці, і йому паморочилася голова. Залізнична станція з людьми, вагонами й коліями кружляла і ходила ходором довкола полковника, і, щоб хоч якось встояти на ногах, він вперся поглядом в очі Біллі.

Полковник кілька разів зайшовся кашлем, а тоді спитав у Біллі: «Ти один з моїх орлів?» І це був командир, у якого поліг весь його полк, майже чотири з половиною тисячі бійців, більшість з яких, по суті, були ще дітьми. Біллі мовчав. Він ніяк не міг зрозуміти запитання.

«Ти з якого?» - запитав полковник. І він знову зайшовся кашлем. Із кожним вдихом його легені торохкотіли, як цупкий папір на вітрі.

Біллі не міг пригадати, з якого він підрозділу.

«Ти з чотириста п'ятдесят першого?»

«Чотириста п'ятдесят першого чого?» - запитав Біллі.

Відповіді не було. «Піхотного полку», - нарешті вимовив полковник.

«А-а», - сказав Біллі Піліґрім.

* * *

Запала ще довша тиша, полковник повільно вмирав, чимраз глибше поринаючи в небуття. І раптом він, захлинаючись мокротою, загорлав: «Хлопці, це я! Буйний Боб!» Саме так він хотів, щоб його величали його солдати - «Буйний Боб».

З тих, хто тепер чув його, ніхто не був з його полку, крім Роланда Вієрі, але той його не слухав. Усе, про що Вієрі міг думати, це про агонію, якої тепер зазнавали його ноги.