Бойня номер п'ять - Страница 61

К оглавлению

61

Отаке.

Той маорі, що працював поруч із Біллі, помер від блювотних спазмів після того, як йому наказали спускатися в яму. В нього спрацював блювотний рефлекс, його почало вивертати, він уже не міг контролювати конвульсії і задихнувся.

Отаке.

І тоді було вирішено застосувати інші методи. Тіла вже більше не витягали на поверхню. До ями підходив солдат із вогнеметом, і всі трупи, які лишалися під землею, підлягали кремації. Солдати підходили до того, що лишилося від бомбосховищ, натискали на курок, і вогонь робив свою справу.

І от десь там, коли проходила ця операція, бідолаху шкільного вчителя Едґара Дербі спіймали на тому, що він витяг із однієї з таких катакомб чайник. Його заарештували за мародерство, прокрутили через суд і розстріляли.

Отаке.

І десь паралельно відбувався прихід весни. Шахти з трупами закривали і завалювали будь чим. Солдатів швидко кидали на фронт воювати з росіянами. У передмістях жінок та дітей примушували копати траншеї. Біллі й решту військовополонених замкнули в тій самій стайні. А потім одного прекрасного ранку вони встали і побачили, що на дверях немає замків. Друга світова війна в Європі скінчилася.

Біллі і його товариші вийшли на тіняву вулицю і побрели світ за очі. На деревах саме розпускалося листя. На вулиці ніщо не рухалося. Єдиним транспортним засобом, який вони побачили, був покинутий фургон, запряжений парою коней. Він був зеленого кольору і формою нагадував труну.

Над їхніми головами перемовлялися пташки.

Одна з них запитала у Біллі: «Цінь-цві-рінь?»

Любко Дереш
Тепер він на небесах

Все було прекрасно, і нічого ніде не боліло. Курт Воннеґут, «Бойня номер п’ять»

Слухайте: Курт Воннеґут (мол.) випав з часу і вже більше не з'явиться в нашому континуумі аж до днів чергового часотрясіння.

І це великий сум, тому що в його книжках є щось таке, від чого хочеться сказати: «Чорт забирай. Так і треба писати. Ось це - це ж воно і є».

Що - «воно»?

Література.

Не та франкенштейнівська «література з високої полиці», що живе в тиші академічних кабінетів і гальванізується розрядами високочолої критики, а та, котра живе биттям читацьких сердець, що перечитують і впиваються кожним реченням, і тамують сльози, самі не розуміючи, звідки ті.

І мають собі в цьому розраду.

Розрада коштує дорого. Значно більше, ніж академізм кабінетів і титулованість критиків.

* * *

В дусі самого Воннеґута відкриймо одразу ж усю суть нашої післямови, яка мала б пояснити, чому ця книжка - одна з найкращих книжок усіх часів і народів (коли ми говоримо «всі часи та народи», ми маємо на увазі не лише XX сторіччя, і не тільки американців).

Ця книжка вчить. Тому вона така важлива й очікувана, така актуальна. Зокрема, у нас тут, в Україні, тепер, на другому десятку двотисячних.

І вона вчить так, як роблять це ті, хто справді щось та й зрозумів. Не примушує ні до чого, не закликає, не силує. Лиш просто повторює: «Отаке». Або: «Цвінь-цві-рінь». І так далі.

І чого ж вона вчить?

Ця книжка вчить однієї дуже важливої речі. Слухайте.

Помилятись - це нормально.

В помилці немає ніякої аж такої фатальної речі, яка могла б убити, сплюндрувати, висушити чи розчинити. Звісно, ми не фанатики, ми розуміємо, що існують речі, від яких людина гине. У цій книжці описано сотні таких речей. Сотні маленьких казусів, коли хтось помирає - і після кожного з таких казусів (від лат: casus - випадок) залишається хіба що сказати: «Отаке».

Бо що тут ще додаси? Людина смертна, і смертна раптово, як зауважував Воланд.

Але не треба при цьому себе ще й убивати самому, ось у чому казус.

Тому що помилятися - це нормально.

У книжці «Дай Вам, Боже, здоров'я, докторе Кеворкян» (1999), де Воннеґут, мандруючи в потойбічні, бере інтерв'ю в різних померлих знаменитостей, Адольф Гітлер «виказав несміливу надію на те, що в пам'ять про нього буде зведено скромний пам'ятник, наприклад, у формі хреста, раз уже він був християнином. Припустімо, десь перед квартирою ООН у Нью-Йорку. На ньому має бути висічено, сказав він, його ім'я та дати життя: 1889-1945 роки. А під ними - два слова німецькою: “Entschuldigen Sie” (“Вибачте”)».

Тому що завжди є можливість пробачити іншим та пробачити собі.

Тому що навіть війні, навіть такій масакрі, як бомбардування Дрездена, де, за підрахунками Воннеґута, загинуло більше людей, аніж від скидання атомних бомб на Хіросиму та Нагасакі разом узятих - навіть їй можна пробачити, хай мертвих і не повернеш. Просто ти доходиш висновку, що сталася помилка і що все наше життя - це, можливо, лише вервиця з помилкових вчинків, але...

Помилятися - це не страшно.

Бо ти не Господь Бог, щоб усе робити правильно. І Господь Бог теж про це в курсі.

І це як же, окрім усього, Він мусить любити нас, щоб делегувати нам право здійснювати ці помилки і на додачу дати можливість їх пробачати - собі та іншим? Весь цей голокост, Хіросиму і Нагасакі, всі ці безглузді розстріли під безтурботне цвірінькання пташок?

«Це треба було зробити», - сказав Рамфурд, підсумовуючи їхню з Біллі розмову про знищення Дрездена.

«Я знаю», - відповів Біллі.

«Війна - це війна».

«Я знаю. Я не нарікаю».

«От уже де, мабуть, пекло було».

«Так», - сказав Біллі Піліґрім.

«Краще подумай про тих, кому довелося це робити».

«Я знаю».

«Мабуть, для тих, хто тоді був унизу, все було далеко не однозначно».

«Все було добре, - сказав Біллі. - Все відбувається так, як воно й мусить відбуватися, і кожен мусить робити саме те, що він робить. Я цього навчився на Тральфамадорі».

61