Бойня номер п'ять - Страница 60

* * *

Цю саму принципову ідею висвітлено в романі Кровера Трісне «Великий екран». Істоти з літаючої тарілки, які там викрали головного героя, розпитували його про Дарвіна. Вони також питали його і про гольф.

* * *

Якщо те, про що Біллі Піліґрім дізнався на Тральфамадорі, є правдою (тобто, що кожен з нас житиме вічно, якими б мертвими ми інколи не виглядали), то я не можу сказати, що мені від того хочеться стрибати і танцювати. І все ж, якщо мені судилося провести вічність, дрейфуючи від одного відтинку часу до другого, я вдячний долі за те, що так багато з тих відтинків були приємними.

Одна із найприємніших митей припадає на той час, коли ми з моїм фронтовим другом О'Геаром кілька років тому відвідали Дрезден.

У Східному Берліні ми сіли на літак угорської авіакомпанії. У пілота були показні, закручені вгору вуса. Він нагадував популярного кіноактора Адольфа Менжу, який уславився тим, що грав рафінованих джентльменів. Весь той час, що заправляли літак, він насолоджувався кубинською сигарою. Коли ми відривалися від землі, ніхто не нагадував пасажирам, щоб ті пристебнулися ременями до крісел.

Коли ми знялися в повітря, молодий бортпровідник розносив нам житній хліб, ковбасу, масло, сир і маленькі пляшки білого вина. Розкладний столик, яким я мав користуватися, заклинило. Бортпровідник пішов у кабіну пілота по інструмент і повернувся з пивною відкривачкою. Він застромив її в отвір між спинкою сидіння і столиком, приклався як слід, і столик відкинувся.

На борту було тільки шестеро пасажирів. Вони розмовляли багатьма мовами. Й усі вони насолоджувалися польотом. Під нами розляглася і мерехтіла вогнями Східна Німеччина. Я уявив, як би я почувався, скидаючи бомби на ці міста, села й містечка.

* * *

Ні О'Геар, ні я не розраховували на те, що ми колись розбагатіємо. І ось ми летимо, такі заможні, що можна зовсім не дбати про гроші.

«Якщо вас колись занесе в Коуді в штаті Вайомінг, - кинув я йому недбало, - скажіть, що ви - до Буйного Боба».

* * *

О’Геар мав при собі маленький записник, в якому на останніх сторінках була важлива інформація про світ, як-от різні поштові індекси, відстань між найбільшими містами, висота гірських піків і тому подібне. Він поліз туди, щоб дізнатися, яким є тепер населення Дрездена, але не знайшов про це ніяких даних, зате він натрапив на таку інформацію, якою поспішив поділитися зі мною.

Щодня на світ народжується приблизно 324 тисячі немовлят. І того ж самого дня десь близько десяти тисяч осіб помирає від голоду або від недоїдання. Отаке. Крім того, близько 123 тисяч людей помирає з Інших причин. Отаке. Це становить щоденну позитивну різницю, яка у світовому масштабі сягає 191 тисячі. Бюро довідкової демографії прогнозує, що на 2000 рік населення планети подвоїться і налічуватиме у мільярдів.

«І, мабуть же ж, кожен із них схоче жити з почуттям гідності», - припустив я.

«Та мабуть же ж», - сказав О'Геар.

* * *

Тим часом Біллі Піліґрім також полинув у часі в Дрезден, але не в теперішнє місто, а в далекий 1945 рік, за два дні після того, як усе там було зруйновано. Біллі разом з іншими полоненими марширував під конвоєм у бік руїн. Я також там був, разом з О'Геаром. Дві попередні ночі ми провели у стайні, яка належала сліпому власникові готелю. Там нас знайшла міська влада і сказала, що нам далі робити. Нам було наказано взяти в місцевих мешканців усі наявні лопати, совки, ломи й тачки. Далі ми мали промарширувати з усім цим причандаллям у таке-то місце посеред руїн, щоб бути готовими до праці.

* * *

На головних просіках, що вели до руїн, було зведено барикади. Тут німців зупиняли. Досліджувати поверхню Місяця мусили військовополонені.

* * *

Того ранку військовополонених з багатьох країн було зігнано в таку-то точку Дрездена. За наказом місцевої влади саме там мусило розпочатися відкопування трупів. І воно розпочалося.

Напарником Біллі був інший копач, маорі, якого було взято в полон в Тобруці. За своїм кольором шкіри маорі нагадував шоколад. Його щоки та лоб були вкриті рясним візерунчастим татуюванням. Біллі з маорі вгризалися в інертну шлакоподібну породу Місяця. Сипуча порода не трималася на лопатах, і постійно то тут, то там ставалися обвали.

В'язні швидко поробили багато ям, але ніхто не знав, до чого саме їм треба докопатися. Більшість із цих ям уперлася або в асфальт, або в гранітні брили, такі масивні, що не було як їх зрушити з місця. Копати доводилося вручну. На поверхні Місяця не було місця для коней чи мулів, чи волів.

Нарешті Біллі й маорі, і всі ті, що греблися з ними у спільній ямі, докопалися до стулених докупи дерев'яних колод, які були завалені камінням, через що поверх колод утворилося щось на зразок купола. Копачі розсунули колоди й викопали під ними лаз, який вів у темряву і порожнечу.

Німецький солдат з ліхтариком спустився в темряву, і його довго не було. Коли він нарешті піднявся на поверхню, то він доповів своєму командирові, який стояв над самою ямою, що там, під землею, - десятки тіл. Всі вони так і сидять на лавах. І на них немає ніяких розпізнавальних знаків.

Отаке.

Його командир наказав розширити отвір лазу з тим, щоб опустити туди драбину і витягнути звідти всі тіла. Так у Дрездені було відкрито першу шахту з видобування трупів.

* * *

Поступово там виникли ще сотні подібних шахт. Спочатку від них не було ніякого смороду, вони нагадували музеї воскових фігур. Але трупи почали розкладатися, і з них почала витікати рідина, і те, чим від них нестерпно тхнуло, скидалося на суміш отруйного газу з трояндами.