Бойня номер п'ять - Страница 56

* * *

Але тепер, навіть куняючи, Біллі Піліґрім був при зброї. З часів призову й базової підготовки це було вперше, що він був озброєний. На тому наполягли його товариші, бо хто знає, що за людожери можуть ховатися в цих завалах, які нагадують темний бік Місяця, - здичавілі собаки, зграї пацюків, яких рознесло від людької плоті, утеклі маніяки й убивці або просто солдати, які вбиватимуть доти, доки їх самих не пристрелять.

За паском у Біллі стирчав здоровенний кавалерійський пістолет. Це була антикварна річ часів Першої світової війни. На кінці його руків'я стирчало кільце. Пістолет був заряджений кулями завбільшки з пташині яйця. Біллі знайшов його на тумбочці в одному з будинків. Це було однією з ознак кінця війни: хай хто б ти був, якщо ти хотів дістати зброю, ти її знаходив. Вона там валялася скрізь. Біллі також мав шаблю. То була парадна зброя офіцера Люфтваффе, яку він мав одягати на різні урочисті церемонії. Її ефес було прикрашено печаткою, на якій був зображений орел із загрозливо розкритим дзьобом. У пазурах він тримав свастику, і його погляд був спрямований на землю. Хтось загнав цю шаблю в телефонний стовп. Біллі витягнув її звідти, коли їхній фургон об'їздив стовп.

* * *

Його дрімота не переросла в сон, а навпаки, урвалася, коли він почув голоси чоловіка й жінки, які скрушно про щось розмовляли німецькою мовою. Вони надзвичайно зворушливо висловлювали комусь своє співчуття. За мить до того, як Біллі розплющив очі, він подумав, що саме так могли колись звертатися до Ісуса його друзі, коли вони знімали Його стражденне тіло з хреста. Отаке.

Біллі розплющив очі. Чоловік середнього віку та його дружина лагідно заговорювали до коней, немов це були їхні хворі діти. Вони з жахом дивилися на те, чого не помітили американці, - що кінські морди були вкриті глибокими ранами і кривавили, що їхні копита потріскалися, тому кожен крок спричиняв нестерпний біль, і що коні божеволіли від спраги. Для американців ці коні були лише одним із транспортних засобів, що дозволяє їм пересуватися, і який відчував не більше, ніж шестициліндровий шевроле.

* * *

Ці двійко співчутливих конелюбів пройшли в кінець фургона, щоб з батьківським докором роздивитися Біллі, того Біллі Піліґріма, довготелесого і вкрай заслаблого, який і сам був справжнім опудалом у своїй блакитній тозі і срібних черевиках. Вони його не боялися. Вони нічого не боялися. Обидва вони були лікарями-акушерами. Вони щодня до останньої миті приймали пологи, аж доки всі лікарні не були знищені у вогні. Тепер вони сиділи біля того місця, де колись була їхня квартира, і доїдали те, що в них лишилося.

Жінка мала тиху вроду, яка не впадає в очі, а від того, що вона роками їла лише картоплю, тепер її шкіра здавалася напівпрозорою. На чоловікові був темний костюм, краватка і так далі. Картопля зробила його худим і виснаженим. Зростом він був, як Біллі, й на ньому були трифокальні окуляри. Ця подружня пара весь час мала справу з немовлятами, але самі вони так ніколи нікого й не породили, хоча і могли б. Цей факт міг би бути цікавою метафорою до всієї ідеї продовження роду.

Якщо брати їх обох, то вони володіли дев'ятьма мовами. Спершу вони звернулися до Біллі Піліґріма польською мовою, тому що він скидався на клоуна, а під час Другої світової війни саме знедолені поляки проти своєї волі опинилися в цій ролі.

Біллі англійською спитав, що їм від нього треба. Вони зразу ж перейшли на його мову і почали гірко докоряти йому тим, що він до такого стану довів своїх бідних коней. Вони примусили Біллі вилізти з фургона і підійти до коней. Коли він побачив, в якому стані перебуває його транспортний засіб, він розридався. Це був єдиний раз за всю війну, коли він плакав.

* * *

Пізніше, коли йому перевалить за сорок і він уже буде досвідченим оптометристом, він інколи на самоті мовчки плакатиме, але через те, що він не буде голосити чи рюмсати, його ніхто не почує.

І це пояснює той куплет відомої різдвяної колядки, який стоїть в епіграфі до цієї книжки. Якщо Біллі колись і плакав, то дуже мало, хоча йому і довелося бачити багато такого, що викликало сльози. І принаймні з цього погляду він нагадував Христа з цієї колядки:

Овечки радіють.
Дитятко не спить.
Ісусик, Господь наш,
Спокійно лежить.

Біллі помандрував часом до вермонтської лікарні. Сніданок щойно скінчився, посуд забрали з палати, І в професора Рамфурда прокинулося щось на зразок людського інтересу до Біллі. Рамфурд роздратовано поставив Біллі кілька посутніх запитань і пересвідчився, що Біллі таки був у Дрездені. Він запитав у Біллі, яктам йому було, і Біллі розповів про коней і про подружжя акушерів, які тоді полуднували на поверхні Місяця.

Ця історія мала таку кінцівку. Біллі та лікарі розпрягли коней, але від нестерпного болю ті нікуди не хотіли рухатися. А тоді до них під'їхали російські мотоциклісти й арештували всіх, хто там був, окрім коней.

За два дні Біллі як колишній американський військовополонений потрапив до своїх, і його відправили додому на дуже тихохідному вантажному судні «Лукреція-А. Мотт». Лукреція-А. Мотт була відомою американською суфражисткою, тобто борцем за права жінок. На той час вона вже померла. Отаке.

* * *

«Це треба було зробити», - сказав Рамфурд, підсумовуючи їхню з Біллі розмову про знищення Дрездена.

«Я знаю», - відповів Біллі.

«Війна - це війна».

«Я знаю. Я не нарікаю».