Бойня номер п'ять - Страница 55

* * *

«Американці нарешті почули про Дрезден, - раптом оголосив Рамфурд, двадцять сім років після бомбардування. - Багато хто з них знає, що там було набагато гірше, ніж у Хіросимі. Тому я мушу щось зазначити про це у своїй книжці. З погляду офіційних джерел Військово-Повітряних сил це абсолютно нова інформація».

«А чому вони так довго про це мовчали?» - запитала Лілі.

«Боялися, що наші слабодухи, - пояснив Рамфурд, - почнуть скавучати, мовляв, а чи треба було все це робити».

І тут Біллі подав свій сповнений розуму голос. «Я там був», - сказав він.

* * *

Рамфурдові було важко серйозно сприймати Біллі, тому що для Рамфурда Біллі так довго був повним казна-чим, що він уже подумки поховав його і викинув з голови. І тепер, коли Біллі сказав щось дуже чітке і доречне, Рамфурдові вуха відмовилися це сприйняти. Для них це була якась бридня, мовлена незрозумілою мовою, яку не варто вивчати. «Що він сказав?» - спитав Рамфурд.

Лілі була змушена перекладати для нього те, що сказав Біллі. «Він сказав, що він там був», - пояснила вона.

«Де він був?»

«Я не знаю», - відповіла Лілі. «Де ви були?» - запитала вона в Біллі.

«В Дрездені», - відповів Біллі.

«У Дрездені», - переповіла Лілі Рамфурдові.

«Та він просто повторює все, що ми кажемо», - пояснив Рамфурд.

«А-а ...» - сказала Лілі.

«Це в нього ехолалія».

«А-а ...»

* * *

Ехолалія - це ментальна хвороба, при якій хворий безтямно повторює те, що кажуть здорові люди, які є довкола нього. Але в Біллі не було ехолалії. Просто Рамфурд для власного спокою торочив, що в Біллі саме такий діагноз. Рамфурд мислив на військовий манір: для тих, хто звик марширувати в лавах, будь-хто, з ким тобі незатишно й чиєї смерті ти прагнеш (не зо зла, а суто з практичних міркувань), мусить мати якусь дуже бридку хворобу.

* * *

Рамфурд не здавався і протягом кількох годин товкмачив про те, що у Біллі ехолалія. Спочатку медсестра, а тоді й доктор дізналися від нього про це. Він примусив їх провести на Біллі деякі експерименти. Різні доктори й медсестри намагалися почути, як Біллі тупо повторює все, що йому кажуть, але Біллі мовчав і нічого не відлунював.

«Це він тепер нічого не робить, - буркотів Рамфурд. - А варто вам вийти, як він знову візьметься за своє».

Ніхто з медиків не сприймав серйозно того діагнозу, який він намагався причепити до Біллі. Весь персонал знав, що Рамфурд - чорноротий стариган, зухвалий і жорстокий. Він уже не раз так чи інакше заявляв їм, що всі слабаки заслуговують на смерть. У той час як медперсонал, навпаки, свято вірив у те, що тим, хто заслаб, потрібна допомога, й чим більше її буде, тим краще, і що ніхто не заслуговує на смерть.

* * *

Лежачи в лікарні, Біллі вдався до тактики, яка дуже популярна серед тих, хто на війні почувається повністю безсилим. Опинившись віч-на-віч із супротивником, який свідомо не хотів ні бачити його, ні чути, він намагався переконати свого опонента в тому, що йому буде цікаво побачити Біллі і почути те, що той має сказати. Він мовчав аж до того часу, коли вночі вимкнули світло, дав повній тиші як слід розлягтися й наповнити собою темряву, а тоді звернувся до Рамфурда: «Я був у Дрездені під час того бомбардування. Як військовополонений».

Рамфурд роздратовано пхикнув.

«Слово честі, - сказав Біллі. - Ви ж мені вірите?»

«Навіщо тепер про це говорити?» - відповів Рамфурд. Він усе почув, але не повірив.

«Нам взагалі не треба про це розмовляти, - сказав Біллі. - Я просто хотів, щоб ви знали. Я там був».

* * *

Тієї ночі ніхто більше з них не обмовився жодним словом про Дрезден, а Біллі заплющив очі і полинув у часі в той травневий вечір, за два дні після того, як оголосили, що в Європі скінчилася Друга світова війна. Біллі разом з п'ятьма іншими американськими військовополоненими трюхикали в маленькому зеленому фургоні, який за своєю формою нагадував труну. На цей покинутий, запряжений кіньми фургон вони набрели в одному з дрезденських передмість. І тепер їх тягли коні, які спроквола цокали копитами вздовж вузьких просік, розчищених серед руїн, котрі все ще нагадували поверхню Місяця. Вони рухалися у бік своєї бойні, щоб на згадку про війну запастися сувенірами. Кінський цокіт нагадав йому часи дитинства в Іліумі, коли молочарі у своїх візках щодня на світанку розвозили людям молоко.

Біллі сидів у самому кінці цієї деренчливої труни. Він закинув назад голову, і його ніздрі надималися у такт його глибокому, рівному диханню. Він відчував щастя. Йому було тепло. У фургоні була їжа і вино, і фотоапарат, і альбом з марками, і опудало сови, і переносний годинник, у який було вмонтовано барометр, тому цей годинник працював завдяки перепадам атмосферного тиску. Тепер американці вільно заходили в порожні будинки того передмістя, де їх тримали, і брали з собою все, до чого в них лежала душа.

Мешканці тих будинків, зачувши, що росіяни вбивають, грабують, ґвалтують, палять усе на своєму шляху і що вони ось-ось будуть тут, кидали своє майно і тікали світ за очі.

Але росіяни навіть тепер, за два дні після кінця війни, й досі тут не з'явилися. В руїнах панували тиша і спокій. За всю дорогу до бойні Біллі побачив лише одну людину. То був зовсім старий дідусь, який пхав поперед себе дитячий візок. У візку були тарілки, чашки, дірява парасолька та інші скарби, які він знайшов у руїнах.

* * *

Коли фургон доплуганився до бойні, Біллі нікуди не пішов, лише вистромив обличчя на сонце. Всі його товариші пішли визирати трофеї. Пізніше, вже на іншому етапі його життя, тральфамадорці порадять Біллі завжди зосереджуватися на щасливих митях та ігнорував ті з них, де є сум і страждання. Дивися тільки на приємні речі, скажуть вони йому, бо вічність ніколи не хоче рухатися. Якби Біллі був здатний на таке, то він би вибрав цю коротку мить, яку він провів у глибині фургона, куняючи на теплому осонні, й сказав би, що оце й був пік щастя всього його життя.