Бойня номер п'ять - Страница 37

Росіянин помахав йому і російською мовою сказав навздогін: «До свіданія!»

* * *

Біллі в повній темряві витягнув зі штанів своє причандалля й випустив цівку, яка дуже довго, не уриваючися, свердлила землю. Потім він те причандалля так-сяк запхав назад у штани і замислився над новою проблемою. Звідки він сюди прийшов і куди йому йти далі?

Десь у темряві лунали розпачливі зойки. Не маючи іншого дороговказу, Біллі почовгав у їхній бік. Він хотів зрозуміти, яка трагедія примусила стількох людей вийти на холод і стогнати просто неба.

Не усвідомлюючи того, Біллі з тилу підійшов до вбиральні. Цей нужник являв собою огорожу, в якій стояло дванадцять відер. З трьох боків нужник був прикритий ширмами, збитими з дранки та сплющених бляшанок. А четвертої стіни взагалі не було. Своїм передом нужник виходив на оббиту толем стіну барака, в якому щойно закінчився бенкет.

Біллі рухався вздовж ширми і дійшов до того місця, з якого можна було побачити напис на оббитій толем стіні. Слова було нанесено тією самою рожевою фарбою, якою було розмальовано й декорації для «Попелюшки». Біллі був такий очманілий, що йому здалося, ніби слова висіли в повітрі або що їх намалювали на якійсь прозорій завісі. А ще на цій завісі вилискували ловкі срібні цяточки. Насправді то були головки цвяхів, якими толь кріпився до дощок барака. Біллі не міг зрозуміти, до чого саме кріпилася ця завіса, й тоді він надумався, що і чарівна завіса, і театральні зойки були частиною якогось невідомого йому релігійного ритуалу.

Напис закликав:

«Зробив свою справу - прибери за собою!»

Біллі зазирнув усередину нужника. Стогони рвалися саме звідти. Всі місця зайняли американці, які, спустивши штани, сиділи навпочіпки. Після бучного бенкету їхні шлунки перетворилися на активізовані вулкани. Всі відра або стояли, наповнені по вінця, або були перекинуті.

Найближчий до Біллі американець із завиванням поскаржився, що він уже вивергнув із себе геть усі нутрощі, окрім хіба що мізків. Але не минуло й хвилини, як він заволав: «Аж ось і вони! Аж ось і вони!» Він мав на увазі свої мізки.

Це був я. Ваш покірний слуга. Автор цієї книжки.

Побачивши таку пекельну сцену, Біллі кинувся геть. Він проминув трьох англійців, які з безпечної відстані споглядали за цим святом випорожнення. Від огиди і шоку вони не могли навіть поворухнутися.

«Застібни свою матню!» - наказав один із них Біллі, коли той проходив повз них.

Біллі так і зробив. Якимось чудом він все-таки дістався до дверей лазарету. Він одчинив їх і знову опинився на мисі Анни, на самому початку свого медового місяця. Зачинивши за собою туалет, він заліз під ковдру, де на нього чекала його молода дружина.

«Я так за тобою скучила», - сказала йому Валенція.

«А я - за тобою», - сказав їй Біллі Піліґрім.

* * *

Біллі й Валенція поринули в сон, притулившись одне до одного, немов дві ложки, і Біллі знову випав із часу й полинув у 1944 рік, туди, де він прямо з маневрів у Південній Кароліні діставався поїздом в Іліум на похорон свого батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни, яка там лютувала. Залізницями тоді ще їздили паровози.

Біллі довелося робити багато пересадок, і паровози тяглися, як слимаки. У вагонах смерділо димом, пайковим тютюном, спиртним, яке також видавали за талонами, і газами, що виривалися з людей, які харчувалися тим, що було в пайках. Залізні сидіння в купе було оббито дуже жорсткою мішковиною, і тому Біллі не спалося. Він, нарешті, заснув лише тоді, коли до Іліума лишалося три години ходу. Його довгі костомахи перегороджували весь прохід до вагона-ресторану, вщерть забитого пасажирами.

Коли поїзд дістався до Іліума, провідник збудив Біллі. Той ледве продер очі, прихопив свою солдатську торбу, похитуючись, зійшов на платформу і став біля провідника. Насправді він все ще продовжував спати.

«Що, - запитав провідник, - гарні сни бачив?»

«Так», - відповів Біллі.

«Ну в тебе і стирчак був, доложу я тобі», - сказав провідник.

* * *

О третій годині тієї самої ночі, коли Біллі вкололи морфій, два хтиві англійці внесли в палату табірного лазарету нового пацієнта. Це був дрібний та миршавий Пол Лаззаро, подзьобаний віспою крадій автомобілів з міста Цицеро у штаті Іллінойс. Його спіймали, коли він намагався поцупити цигарки з-під подушки в англійця. Той спросоння одним ударом зламав праву руку Лаззаро, а другим вирубав його.

Тепер цей англієць допомагав занести Лазарро в палату. Він мав яскраво-руде волосся, і в нього були геть відсутні брови. У виставі він грав роль Голубої Феї, що опікувалася Попелюшкою. Однією рукою він підтримував тулуб Лаззаро, а другою зачиняв за собою двері. «Він легший за курча», - сказав англієць.

Інший англієць, той, що тримав ноги Лаззаро, був полковником, який вколов Біллі морфій.

Голуба Фея почувався дуже ніяково, і він навіть картав себе. «Якби я знав, що маю справу з курчам, - сказав він, - я б ніколи так не прикладався».

«Угу».

Голуба Фея не приховував того, яку огиду викликали в нього всі ці американці. «Слабаки, смердюхи, плаксії - зграя зачуханих, шмаркатих, злодійкуватих покидьків, - сказав він. - Та вони гірші за цих сраних росіян».

«О, так, - погодився полковник, - суцільна некондиція».

До палати зайшов німецький майор. Він вважав англійців своїми близькими друзями. Він заходив до них майже щодня, грав на піаніно, змагався з ними в різні настільні ігри, інструктував їх з питань німецької історії й давав їм уроки розмовної німецької мови. Він часто казав їм, що якби не їхнє висококультурне товариство, то він збожеволів би. Його англійська була дуже вишукана.