Бойня номер п'ять - Страница 36

І на це його мати приказувала: «От і Піліґріми пішли вгору».

* * *

Свій медовий місяць вони провели в Новій Англії, серед гірко-солодких таємниць і щемких кольорів бабиного літа. Задля створення романтичного настрою одна зі стін кімнати, яку знімали закохані, являла собою широченний балкон з подвійними дверима. Під балконом млосно хлюпотіла духмяна океанська затока.

Маленький зелено-помаранчевий тягач (у темряві ці кольори зливалися в суцільну чорну пляму) з гуркотом протрюхикав під балконом. Між тягачем і їхнім весільним ліжком було не більше десяти метрів. Тягач прямував у відкрите море, й у темряві світилися лише вогні його двигунів. Його трюми були порожні й через це від кожного руху здригалися і співали. Їхня пісня, посилена луною, гула та дзвеніла на різні голоси. От вже і бухта почала підспівувати тягачеві, а тоді й спинка ліжка, на якому лежали молодята. Й навіть коли того тягача вже і слід запав, пісня ще довго не згасала.

«Дякую», - вимовила нарешті Валенція. Спинка їхнього ліжка на той час дзижчала, мов комарик.

«Прошу».

«Це було так гарно».

І тут вона заплакала.

«Щось не так?»

«Я така щаслива».

«Це ж добре».

«Я ніколи не думала, що хтось колись зі мною одружиться». «Угу», - сказав Біллі Піліґрім.

* * *

«Я могла б схуднути заради тебе», - сказала вона.

«Що?»

«Я сяду на дієту. І я зроблю все, щоб подобатися тобі». «Ти мені й так подобаєшся».

«Правда!»

«Звичайно», - сказав Біллі Піліґрім. Завдяки тому, що він випадав з часу, Біллі вже бачив, як саме складеться їхнє подружнє життя, і він знав, що йому, в принципі, не буде на що нарікати.

* * *

Відтак під їхнім весільним ліжком пропливла розкішна яхта, яка мала назву «Шехерезада». Її двигуни виводили пісню, що звучала як органні баси. «Шехерезада» світилася безліччю вогнів.

На кормі, тримаючись за перила, стояла пара закоханих, він і вона, двійко красивих молодих людей у вечірньому вбранні. Вони були в повному захваті одне від одного, від своїх мрій і від спокою води під ними. У них також був медовий місяць. Молодого звали Лане Рамфурд, і він був із міста Ньюпорта у штаті Род-Айленд, а його наречену - Цинтія Лендрі, в дитинстві вона жила в місті Ґаяніс-Порту, у штаті Массачусетс, і там у неї був закоханий Джон-Ф.Кеннеді.

І тут є ще один збіг обставин. Пізніше Біллі Піліґрім опиниться у лікарні, де його сусідом по палаті буде дядько цього Рамфурда, професор Бертран-Коупленд Рамфурд, який викладав у Гарварді й був офіційним істориком Віськово-Повітряних сил США.

* * *

Коли ці красиві люди зникли з поля зору, Валенція запитала у свого незграбного чоловіка про війну. Для жінки-землянки не існує нічого банальнішого, ніж пов'язувати секс і романтику з війною.

«Чи ти колись згадуєш про війну?» - запитала вона і поклала свою руку на його стегно.

«Інколи», - відповів Біллі Піліґрім.

«А я от інколи дивлюся на тебе, - сказала Валенція, - і в мене виникає дивне відчуття. Мені здається, що в тебе багато різних секретів».

«Не вигадуй!» - сказав Біллі. Й він, ясна річ, покривив душею. Він ще зроду нікому не розповідав ні про те, як він подорожує часом, ані про Тральфамадор і таке інше.

«Ти, мабуть, приховуєш щось про війну. Ні, я не те хотіла сказати! Не приховуєш, а просто є щось таке, про що тобі не хочеться розповідати».

«Та ні».

«Я так пишаюся тим, що ти воював. Ти ж про це знаєш?» «Це добре».

«То, мабуть, був жах?»

«Бувало й таке». І тут Біллі пройняла одна абсурдна думка. І хоч як то дивно, але саме в ній полягала правда. Кращої епітафії для Біллі Піліґріма - та й для мене - годі було б шукати.

Все було прекрасно, нічого ніде не боліло.

«А якби я тебе дуже попросила, то ти б мені розповів про війну?» - запитала Валенція. У маленький закапелок її дебелого тіла вже почав прибувати будівельний матеріал для «зеленого берета».

«Всі мої розповіді тобі здалися б снами, - сказав Біллі. - Кому цікаво слухати перекази чужих снів?»

«Я чула, як ти колись розповідав татові про те, як німці розстрілювали когось». Вона мала на увазі розстріл бідолахи Едґара Дербі.

«Угу».

«І ви мусили його ховати».

«Так».

«І коли його привели на розстріл, він бачив, що ви стояли з лопатами?»

«Так».

«І він щось казав?»

«Ні».

«І він був дуже переляканий?»

«Вони йому щось перед тим вкололи. У нього були скляні очі».

«І на нього начепили мішень?»

«Аркуш паперу», - сказав Біллі. Він підвівся з ліжка, сказав: «Я зараз» і подався в темний туалет. Там він потягнувся рукою в бік вимикача і, торкнувшися грубої стіни, зрозумів, що він опинився у табірному лазареті й що надворі був 1944 рік.

* * *

Свічка, яка стояла в палаті, догоріла. Бідолаха Едґар Дербі заснув на своїй кушетці, поруч із Біллі. Біллі підвівся з ліжка і, тримаючись за стіну, намагався знайти вихід, бо йому нестерпно хотілося до вітру.

І тут він несподівано намацав двері, розчахнув їх і, зашпортуючись, вивалився у табірну тьму. Він був геть одурілий від подорожей у часі та від морфію. Він так-сяк доплуганився до колючого дроту, який зразу ж увіп'явся в нього зграєю шпичаків. Біллі спробував відступити на крок, але шпичаки не відпускали його. Тоді він розпочав щось на зразок недолугого танцю з дротами: то тягнув їх на себе в один бік, то в інший, тоді знову повертався у висхідну позицію.

Якийсь російський полонений, що також вийшов до вітру в нічну темряву, побачив, як Біллі витанцьовує, і наблизився до нього з іншого боку колючого дроту. Він підійшов до цього дивного опудала, м'яко озвався до нього і запитав, з якої той країни. Опудало не звернуло на нього уваги й продовжувало дриґатися. Тоді росіянин обережно, шпичак за шпичаком, звільнив опудало, і воно, не вимовивши ані слова подяки, потанцювало десь геть у ніч.