Бойня номер п'ять - Страница 47

«Синє - це колір американського неба, - навчав усіх Кемпбелл. - Біле - це наша раса першопроходців, яка освоїла весь континент, осушила болота, розчистила ліси, побудувала дороги й мости. А червоне - це кров наших американських патріотів, яку вони роками так радо проливали».

* * *

Публіка, до якої звертався Кемпбелл, тихо покунювала. Вона щойно відпрацювала повний день на фабриці сиропів, а тоді холодом довго марширувала через усе місто, щоб, нарешті, опинитися у цій бетонці. Вона була худа, підголоджена і дивилася на світ порожніми очима. На її шкірі почали буяти червоточини виразок і прищів. Те саме робилося і в її роті, горлі та в кишках. Солодовий сироп, який ця публіка полизькувала на фабриці, містив лише кілька з тих вітамінів та мінеральних речовин, які потрібні кожному землянинові.

І тепер Кемпбелл обіцяв, що всі ті американці, які запишуться до Вільного американського корпусу, одразу ж матимуть їжу - відбивні, картоплю-пюре з підливою і яблучний пиріг. «Тільки-но ми розіб'ємо росіян, - пообіцяв він, - всі ви одразу як репатріанти потрапите до Швейцарії».

Публіка мовчала.

«Все одно, рано чи пізно, але вам доведеться воювати з комуністами, - продовжив Кемпбелл. - Тож чи не краще покінчити з ними вже зараз?»

* * *

І тут стало ясно, що Кемпбелл на це своє запитання все ж таки одержить відповідь. Бідолаха Дербі, приречений шкільний учитель, долаючи неміч, зіп'явся на ноги і виголосив, мабуть, найнатхненнішу, сповнену гідності й сили, промову всього свого життя. У цій книжці майже немає героїчних персонажів та двобоїв між добром і злом через те, що більшість людей, які тут опинилися, потерпають від хвороб і почуваються безпорадними жертвами потужних та непідвладних їм сил. Як не крути, а війна вчить людей того, як небезпечно і безглуздо бути героїчними персонажами. Але в цю мить старий Дербі був справжнім героєм.

Він стояв, немов п'яниця-забіяка з якоїсь корчми. Його очі дивилися в землю. Туго стиснуті кулаки захищали корпус і були готові до бою, чекаючи на команду голови. Нарешті, Дербі підвів голову і назвав Кемпбелла гадиною. І одразу ж виправив себе. Гади, сказав він, не можуть не бути гадами, а Кемпбелл сам вибрав, ким йому бути, тому він набагато мерзенніший за змію чи пацюка або навіть за кровопивцю-кліща.

Кемпбелл криво посміхнувся.

Дербі з глибоким почуттям згадав про американську систему, яка дає людям свободу і справедливість, і рівні можливості, і права для всіх. І він сказав, що в нас немає такої людини, яка б не вважала за честь покласти своє життя за такі високі ідеали.

Він також сказав, що американці та росіяни - це як брати, і ці два великі народи розчавлять нацизм, який є хворобою, що мало не загарбала весь світ.

Тужно завили сирени дрезденської повітряної тривоги.

Американці, їхня охорона та Кемпбелл спустилися в лунке бомбосховище. Воно було розташоване прямо під бойнею і являло собою видовбаний у скелі льох, де тримали туші. Туди вели залізні сходи, що починалися і кінчалися залізними дверима.

В льосі ще лишилося кілька туш корів, овець, свиней і коней, які подекуди звисали з залізних гаків. Отаке. Судячи з кількості порожніх гаків, це приміщення було розраховане на тисячі забитих тварин. Тут було завжди холодно, тому не було потреби в холодильниках. Замість лампочок горіли свічки. Стіни були побілені, й пахло карболкою. Вздовж стін стояли лави. Американці посунули туди І, перш ніж усістися, змахнули тиньк, який облущився на сидіння.

Говард-В. Кемпбелл-молодший, так само, як і варта, залишився стояти. Він розмовляв з охоронцями бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав багато німецькомовних п'єс і віршів, які мали великий успіх, і він був одружений з відомою німецькою акторкою, яку звали Резі Норт. Її було вбито в Криму під час концерту, коли вона виступала перед військами. Отаке.

* * *

Та ніч минула без пригод. Це наступної ночі під час бомбардування загинуло сто тридцять тисяч мешканців Дрездена.

Отаке. У льосі Біллі задрімав. І у своєму напівсні він знову слово в слово, рух за рухом повторив усю ту суперечку з дочкою, про яку тут уже йшлося.

«Тату, - сказала вона, - так що ж нам з тобою робити?» Ну і так далі. «А знаєш, кого я могла б убити, не змигнувши оком?»

«Кого б ти могла вбити?» - запитав Біллі.

«Твого Кровера Тріске».

Кровер Тріске, звичайно, був - і лишається - автором науково-фантастичних книжок. Біллі не лише прочитав десятки творів Тріске, але й подружився з ним, наскільки це було можливо, бо Тріске - дуже неприязна людина.

* * *

Тріске живе в місті Іліумі, де він знімає підвал, десь за пару миль від розкішного будинку Біллі Піліґріма. Тріске вже не пам'ятає, скільки романів він написав - штук, може, сімдесят п'ять, не менше. Жоден із них не приніс йому грошей. Щоб звести кінці з кінцями, він займається тим, що керує доставкою місцевої «Іліумської газети», наймає хлопчиків, які розносять свіжі номери передплатникам, і при цьому залякує, підмащує і обраховує малечу.

Біллі вперше побачив його в 1964 році. Якось, їдучи Іліумом, він намагався зрізати кут і заїхав у підворіття, де його кадилак заблокувала купа пацанів з велосипедами. Попереду відбувалося щось на зразок зборів. Якийсь чоловік з довгою бородою струнчив дітей. З його жестикуляції було видно, що він - боягуз, з яким небезпечно мати справу, але що свою роботу він знає і дбає про неї. Кроверові Тріске тоді було шістдесят два роки. Він накручував хлопців, щоб ті піднімали свої ледачі сраки і втюхували своїм грьобаним передплатникам ще й недільне видання. Він ще сказав, що той, хто протягом наступних двох місяців збере найбільше недільних передплатників, одержить охиренну премію - безкоштовну подорож на острів Мартас-Віньярд у штаті Массачусетс. Сюди входить дорога, проживання, харчі, все про все, на три особи, на переможця та його батьків.