Бойня номер п'ять - Страница 30

У самому кінці барака Біллі розгледів рожеві арки, між якими звисали яскраво-блакитні завіси, і велетенський годинник, і два позолочені трони, і відро зі шваброю. Це були декорації, на тлі яких цього вечора мали розігрувати театралізоване дійство - музичну версію «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів і народів.

* * *

Одяг Біллі Піліґріма загорівся, бо він опинився заблизько до гарячої печі. І від того зайнявся поділ його пальта, яке тепер скидалося на камізельку. Це була надзвичайно тиха й спокійна пожежа, така, наче це горіла трухлява деревина.

І Біллі подумав, а чи бува тут немає десь телефону. Йому закортіло подзвонити мамі й сказати їй, що він живий і здоровий.

* * *

Раптом запала тиша, поки англійці, не вірячи своїм очам, дивилися на цих занедбаних істот, яких вони щойно, пританцьовуючи від насолоди, затягли на свій бенкет. Один з англійців помітив, що на Біллі загорівся одяг. «Гей, друже! На тобі горить одяг!» - сказав він, відтягнув Біллі подалі від печі і долонями струсив із нього всі іскри.

Біллі нічого на це не сказав, тому англієць його запитав: «Ти не німий? Ти чуєш мене?»

Біллі похитав головою.

Англієць почав обмацувати його і зразу ж переповнився жалем. «О Боже, що вони зробили з тобою, хлопче? Хіба це людина? Це ж якась зламана іграшка».

«Чи ти і справді американець?» - запитав він.

«Так», - сказав Біллі.

«І твоє звання?»

«Рядовий».

«Де поділося твоє взуття?»

«Я вже не пам'ятаю».

«А ця одежина, це що - знущання?»

«Прошу?»

«Де ти таке знайшов?»

Біллі не знав, що на це відповісти. «Це мені видали», - сказав він після довгої паузи.

«Фріци тобі таке видали?»

«Хто?»

«Це німці тобі таке видали?»

«Так».

Біллі не подобалися всі ці запитання. Вони його виснажували.

« Ай-яй-яй, янкі ти, янкі... - сказав англієць, - це - не одяг, це - повна наруга».

«Прошу?»

«Вони цим хотіли тебе принизити. Ніколи не дозволяй фріцам робити з собою таке».

Біллі Піліґрім знепритомнів.

Коли він отямився, то вже сидів обличчям до сцени. Його шлунок був набитий якоюсь їжею, і він дивився виставу «Попелюшка». Виявляється, певна частина його організму вже якийсь час насолоджувалася цією п'єсою. Біллі раз по раз заходився сміхом.

Всі жінки на сцені, ясна річ, були чоловіками. Годинник пробив північ, і Попелюшка з цього приводу зажурилася:

«Північ. Дзвони б'ють у вуха.
Що за грьобана непруха!»

Цей куплет так розсмішив Біллі, що він уже не реготав, а верещав як недорізаний. І він продовжував верещати аж доти, доки його не винесли з цього барака і не занесли в інший, туди, де містився їхній медпункт. Там стояло шість ліжок. Крім Біллі, там нікого не було.

* * *

Біллі прип'яли до ліжка і вкололи йому дозу морфію. Доглядати за ним зголосився інший американець. Це був Едґар Дербі, шкільний вчитель, якого потім розстріляють у Дрездені. Отаке.

Дербі вмостився на дзиґлику, який мав три ніжки. Йому дали почитати книжку «Червона медаль за відвагу» Стівена Крейна. Дербі вже колись читав її. І він почав її читати знову, в той час як Біллі опинився в опійному раю.

* * *

Під впливом морфію Біллі поринув у сон, в якому жирафи паслися в саду. Вони спроквола пересувалися вкритими жорствою доріжками і час від часу зупинялися, щоб губами дотягнутися до насотаних цукром груш, які росли на верхів'ях дерев. Біллі також був жирафом. І він теж жував грушу, і вона виявилася надзвичайно твердою. І він ну ніяк не міг вгризти її. А тоді вона на знак протесту розкололася навпіл і забризкала його соком.

Для жирафів Біллі був своїм, такою ж самою безборонною істотою, яка мала таке саме вузьке призначення у житті, як і вони. Двійко жирафів з різних боків упритул підступило до нього. Їхні верхні губи були дуже видовжені і м'язисті. При бажанні вони в них розтягувалися, мов розтруби духових інструментів. Цими губами вони з усіх боків вкривали Біллі поцілунками. Це були жирафи жіночої статі кремового кольору з яскраво-жовтими плямами. Вони мали маленькі, завбільшки з дверні ручки, роги, які були вкриті оксамитом. Як так?

* * *

На жираф'ячий сад опустилася ніч, і якийсь час Біллі проспав без снів, а тоді випав з часу. Біллі прокинувся, накритий ковдрою, у палаті для небуйних божевільних у шпиталі для ветеранів війни в місті Лейк Плесид, у штаті Нью-Йорк. Надворі була весна 1948-го, тобто з кінця війни минуло три роки.

Біллі вистромив голову з-під ковдри. Вікна в його палаті були відчинені. Було чути, як надворі заливаються пташки. «Цвінь-цві-рінь?» - запитала у Біллі одна з них. Сонце було в зеніті. В цій палаті було двадцять дев'ять пацієнтів, але всі вони тепер прогулювалися подвір'ям і насолоджувалися погодою. Вони могли вільно ходити де схочуть, при бажанні могли навіть поїхати додому. І Біллі Піліґрім теж мав таку змогу. Всі вони прийшли сюди по своїй волі, налякані зовнішнім світом.

Біллі ліг до шпиталю посередині свого останнього курсу Іліумської школи оптометрії. Ніхто й не підозрював, що він помалу з'їздить з глузду. Всі, хто його знав, були переконані, що він поводиться і виглядає як нормальна здорова людина. І от він опинився у шпиталі. Й лікарі з ним погодилися: Біллі й справді божеволів.

Але вони не вважали, що це якось пов'язано з війною. Вони були переконані, що Біллі з'їхав з глузду, тому що в дитинстві батько привів його у басейн і кинув на глибину, а тоді ще підвів його до самого краю Великого каньйону.