Бойня номер п'ять - Страница 28

І тут він вимкнув світло. Біллі навіть не зрозумів, живий він чи мертвий. І в цю мить ліворуч від нього щось схоже на примару здійнялося в повітря. На примарі попроступали цифри. Це його батько витягнув з кишені свій годинник, циферблат якого світився.

* * *

З повної темрями Біллі потрапив під сліпуче світло. Він знову опинився на війні, в табірному санепідемвузлі. Процедура девошизації щойно скінчилася. Якась невидима рука вимкнула воду.

Коли Біллі повернули його одяг після обробки, той був такий самий брудний, але всіх тих дрібних істот, які жили в ньому, було геть винищено. Отаке. А його нове пальто відтануло і розм'якло. Воно аж ніяк не могло налізти на нього. Воно мало хутряний комір і шовкову підкладку малинового кольору. За всіма ознаками це пальтечко було шите на якогось імпресаріо, що за своїми габаритами був не більший за дресировану мавпочку, вірного друга катеринника. Пальто було продірявлене кулями.

Біллі Піліґрім нап'яв на себе весь свій одяг. Коли він почав встромляти руки в пальто, воно розлізлося по всіх швах, спочатку вздовж спини, тоді в плечах, і, нарешті, в нього відпали обидва рукави. Так пальто перетворилося на камізельку з хутряним коміром. За своїм кроєм камізелька мусила розходитися в талії, але, опинившись на Біллі, вона розходилася під його пахвами. Німці, що спостерігали за цією сценою, зайшлися диким сміхом. Для них це було найкумеднішим видовищем за всю історію Другої світової війни. Вони реготали і реготали.

* * *

Відтак німці наказали всім вишикуватися у ряди по п'ять і поставили Біллі на чолі цієї колони. Весь цей парад зрушив з місця й промарширував через одні ворота, тоді через другі, тоді через п'яті й десяті. По дорозі їм траплялося багато росіян, які помирали з голоду і чиї обличчя нагадували циферблати годинників, що світилися. Американці були набато жвавіші, ніж раніше. Душ, який щойно пройшовся по їхніх тілах, нарешті, підбадьорив їх. Вони дісталися до бараку, в якому однорукий та одноокий капрал записав імена й реєстраційні номери кожного з військовополонених у велику канцелярську книгу з червоною палітуркою. З цієї миті всі вони офіційно одержали статус живих. А до того, як їхні імена та номери з'явилися в цій книзі, всіх їх вважали пропалими безвісти або скоріш за все мертвими.

Отаке.

* * *

Поки американці чекали на команду марширувати далі, у хвості колони сталося заворушення. Якийсь американець щось буркнув крізь зуби, і вартовому це не сподобалося. Вартовий розумів англійську, він висмикнув американця з колони і одним ударом повалив його на землю.

Американець був приголомшений. Він підвівся, хитаючись на всі боки, і довго спльовував кров. Він, безумовно, не збирався нікого образити, і йому було не в голові, що якийсь вартовий його почує і зрозуміє.

«За що мене?» - запитав він у вартового.

Той заштовхнув його назад у колону. «Са шо тебе? - сказав він. - А са шо всіх інших?»

* * *

Коли ім'я Біллі Піліґріма з'явилося у книзі обліку табору військовополонених, йому також було присвоєно номер і видано жетон, на якому був проштемпельований цей номер. Штампуванням жетонів займався польський робітник, який був тут на правах раба. На цю мить його вже не було в живих. Отаке.

Біллі було наказано почепити цей жетон довкола шиї, поруч із його американським військовим жетоном, і ніколи не знімати його. Він так і зробив. Цей жетон нагадував твердий крекер, і посередині він мав перфорацію. Так будь-хто, хто мав силу в руках, міг легко розламати цей жетон на дві половинки. Якби Біллі помер (чого не сталося), одна з цих половинок залишилася б на його тілі, а іншою позначили б його могилу.

Після того, як трохи пізніше в Дрездені було розстріляно бідного шкільного вчителя Едґара Дербі, доктор одразу оголосив його мертвим і розламав жетон навпіл. Отаке.

* * *

Після того, як американців згідно з правилами зареєстрували і наділили жетонами, їх повели далі тією самою дорогою, через одні ворота, тоді через другі, тоді через п'яті й десяті. За два дні від цієї миті їхні родини через Міжнародний Червоний Хрест дізнаються про те, що вони живі.

Поруч із Біллі тьопав миршавий Пол Лазарро, який урочисто пообіцяв помститися за Роланда Вієрі. Тепер Лазарро не думав про помсту. Всі його думки крутилися довкола нестерпної різі в животі. Його шлунок збігся до розміру волоського горіха. І цей висхлий капшук катував його, як болючий фурункул.

Поруч із Лазарро крокував приречений на смерть бідолаха Едґар Дербі. Довкола його шиї, поверх одягу теліпалися схожі на намисто американський та німецький жетони. Він сподівався дослужитися до капітана і бути ротним командиром з огляду на свій вік та величезний досвід. І, тим не менш, ось де він був тепер - на кордоні між Чехословаччиною та Німеччиною, і довкола була глупа ніч.

«Стій!» - наказав вартовий.

Американці зупинилися. Якийсь час вони тихо стояли на морозі. Ті бараки, перед якими вони опинилися, зовні нічим не відрізнялися від тисячі інших, повз які їх вели. Але була дуже велика різниця між цими та попередніми спорудами. І вона полягала в тому, що ці бараки мали оббиті бляхою димарі, з яких тепер у чорне небо рвалися іскри, сузір'я іскор.

Вартовий грюкнув у двері.

Ті розчахнулися всередину, і звідти через широкий отвір, зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, розтинаючи тюремні ворота й колючий дріт, на свободу вирвалося світло. Слідом за ним молодецьким кроком з барака виступило п'ятдесят немолодих англійців. Вони на все горло співали хор «Гей-гей, усі наші в зборі» з опери «Пензанські пірати».