Бойня номер п'ять - Страница 16

Біллі сів чекати в коридорі. Тоді він ще не був вдівцем. Біллі відчув, що в сидіння його крісла було запхано якийсь твердий предмет. Він запустив туди руку і витягнув книжку, яка називалася «Страта рядового Словіка». ЇЇ написав Вільям-Бредфорд Г'юї. Це був правдивий опис того, як американці розстріляли свого рядового Еді-Д. Словіка (ідентифікаційний номер 36 896 415), єдиного американського солдата, страченого за боягузство в громадянську війну. Отаке.

Біллі навмання розкрив книжку і прочитав свідчення військового юриста, якому було доручено переглянути справу рядового Словіка. Його звіт кінчався так: «Він свідомо й відкрито зазіхнув на політику уряду. І цьому раз і назавжди треба покласти край. Майбутнє дисципліни та субординації у війську вимагають цього. Якщо нам колись і застосовувати смертну кару, то саме в цьому випадку - і не так заради покарання, як задля підтримання дисципліни, бо тільки вона може забезпечити нам перемогу над ворогом. Військовий трибунал не вважав за доцільне помилувати підсудного. І я підтримую це рішення». Отаке.

* * *

Біллі лупнув очима в 1965 році - й опинився у 1958-му, на бенкеті на честь Ліґи юніорів, членом якої був його син Роберт. Їхній тренер, який так ніколи й не одружився, казав привітальне слово. Він ледве стримув сльози. «Та я, - казав він, - от їй-богу! - ладен цим хлопцям шнурівки зав'язувати!»

* * *

Біллі лупнув очима в 1958 році - й опинився у 1961-му. Там Біллі зустрічав Новий рік у компанії, де всі були або оптометристами, або дружинами оптометристів. Біллі впився до нестями.

Він рідко вживав алкоголь, бо на війні назавжди зірвав собі шлунок, але цього разу він серйозно перебрав, через що тепер уперше й востаннє в житті зраджував своїй дружині Валенції. Якимось чином він переконав якусь жінку спуститися з ним у підвал, туди, де була пральна машина (у ній тоді саме крутилася білизна), і вмоститися на неї.

Жінка також була п'яна в димину, вона сама допомогла Біллі стягнути з себе панчохи. «Так про що ти хотів побалакати?» - запитала вона.

«Все гаразд», - відповів Біллі. Він і справді думав, що все гаразд. Він ніяк не міг згадати її імені.

«Як так, що всі тебе називають не Вільям, а Біллі?»

«Так краще для бізнесу», - відповів Біллі. І це була правда. Його тесть, власник і засновник Вищої школи оптометрії в Іліумі, який дав йому цю практику, знав, як треба просувати свій бізнес. Він порадив Біллі представлятися своїм клієнтам як Біллі, бо саме так це їм'я їм надовго запам'ятається. А оскільки дорослі рідко називають себе дитячими іменами, це додасть йому шарму. Почувши таке ім'я, люди одразу сприймали його як свого друга.

* * *

Десь там також була та ганебна сцена, в якій люди висловлювали своє презирство до Біллі і тієї жінки, а тоді він якось опинився в машині і ніяк не міг намацати кермо.

А йому конче треба було знайти те кермо. Спочатку він навмання порозмахував руками, але кермо десь зникло. Тоді він почав його шукати методичніше, щоб кермові не було де сховатися. Він завалився на ліві двері і дослідив кожен сантиметр панелі. Керма ніде не було. Він посунувся праворуч на п'ятнадцять сантиметрів і поновив пошуки. Нарешті він допхався до правих дверей, але, як то не дивно, керма так ніде й не намацав. Він зробив висновок, що, безумовно, хтось його поцупив. Це довело його до повного сказу, й він вирубався.

А повна відсутність керма мала дуже просте пояснення: Біллі зосліпу заліз на заднє сидіння.

* * *

І тут хтось так різко трусонув Біллі, що він прокинувся. Він все ще був напідпитку і далі обурювався тим, що хтось так підступно вкрав його кермо. І тут він знову опинився на війні, в тилу у німців. Його тряс і торгав Роланд Вієрі. Він схопив Біллі за барки і з усієї сили довбанув його об стовбур дерева. Потім він потягнув його на себе і загилив у напрямку, в якому той сам би мусив рухатися.

Біллі зупинився і похитав головою. «Ви йдіть», - сказав він.

«Шо?»

«Йдіть собі далі без мене. Я й сам якось».

«Сам шо?»

«Я і сам можу».

«Йо-ма-йо, я зараз від тебе виблюю!» - сказав Вієрі крізь п'ять шарів змокрілого і обважнілого шарфа, який для нього сплела мати. Біллі ще жодного разу не бачив обличчя Вієрі. Коли ж він намагався його собі уявити, то перед ним завжди виникав образ жирної жаби з акваріума.

Вієрі півкілометра копав і торгав Біллі. Розвідники чекали на них на кризі між берегами замерзлої річки. Вони почули собачий гавкіт. Вони також чули, як між собою перегукувалися люди, немов мисливці, які вже точно знали, де ховається їхня здобич.

Річка була вузька, але її береги були такі високі, що дозволяли розвідникам стояти у повен зріст, не боячись, що їх можуть помітити. Біллі, спотикаючись об корчі і хитаючись на всі боки, доплентався до річки. Слідом за ним скотився Вієрі, на якому все клацало, брязкало і парувало.

«А ось і він, хлопці, - сказав Вієрі. - Йому не хочеться жити, але ми його примусимо. Й коли ми звідси виберемося, я вам кажу, він по гроб жизні буде вдячний нам, трьом мушкетерам, за те, що ми врятували йому життя». І це був перший раз, що розвідники почули, як Вієрі називає себе і їх трьома мушкетерами.

А тим часом Біллі Піліґрім, стоячи на скутій кригою річці, відчув, як він безболісно перетворюється на пару. Якби всі йому тепер дали трохи спокою, йому багато не треба, то він би більше нікому з них ніколи не докучав. Він би вийшов весь парою, здійнявся б вище дерев, і вони б його більше не побачили.

Десь знову загавкав великий собака. Собачий голос, посилений страхом, лісовою луною і покладами зимової тиші, дзвенів, як важкий мідний ґонґ.