Бойня номер п'ять - Страница 1

К оглавлению

1

Твір, який написав Курт Воннеґут, американець німецького походження у четвертому поколінні, що тепер живе у повному достатку на мисі Кейп-Код, у Массачусетсі, і смалить, як паровоз.

Колись дуже давно він служив в американській армії, був піхотинцем-розвідником, потім потрапив у полон і став свідком пекельного бомбардування німецького міста Дрездена, яке свого часу називали «Флоренцією-на-Ельбі».

Він повернувся, щоб тепер розповісти про це.

Цей роман написано телеграфним, трохи шизофренічним стилем, дуже популярним на планеті Тральфамадор, звідки походять літаючі тарілки.

Мир вам усім!

Мері О'Геар та Ґергардові Мюллеру

присвячую

Від перекладачів

Колись, озираючись на власну творчість, американський письменник Курт Воннеґут (1922-2007) виставив своїм книжкам досить нищівні оцінки. Наприклад, такі комерційно успішні твори, як «Балаган» та «З днем народження, Бандо Джун», одержали «двійки», «Вербна неділя» - «трійку», й лише «Бойня номер п'ять» заслужила від автора «п'ятірку з плюсом».

І це не дивно. «Бойню номер п'ять» (1969) справедливо вважають одним із найвищих здобутків американської літератури минулого сторіччя. Цей роман за своїм жанром є органічним сплавом історії, психології, соціології, сатири, наукової фантастики та елементів автобіографії. Курт Воннеґут зізнавався, що він списав і відкинув тисячі сторінок, перш ніж знайшов те унікальне поєднання форми та змісту, яке є ознакою усього справжнього. За його словами, нервовим центром книжки є нищівне бомбардування Дрездена англо-американською авіацією навесні 1945 року. Можна сказати, що ця подія, свідком (і мало не жертвою) якої став військовополонений рядовий Курт Воннеґут, сформувала все його подальше життя.

Письменник народився на американському Середньому Заході в місті Індіанаполісі, в родині німецьких емігрантів. Його дід і батько були архітекторами та «вольнодумцями» (атеїстами, пацифістами й лібералами). Але коли Америка вступила у Другу світову війну, Курт, який тоді навчався в університеті, пішов добровольцем на фронт. Він служив у піхотній розвідці, під час битви в Арденнах потрапив у полон, пережив бомбардування Дрездена, під час якого загинуло 135 тисяч людей (в основному - цивільних), і, як він пише в «Бойні», «повернувся, щоб розповісти про це». І цієї розповіді довелося чекати майже чверть сторіччя. Після війни Воннеґут закінчив Чиказький університет (його фахом була антропологія), працював журналістом, співробітником відділу зв'язків з громадськістю великої корпорації, викладав і, ясна річ, весь свій вільний час писав. І тільки після успіху його роману «Колиска для кішки» (1963) Воннеґут зміг, нарешті, віддатися своєму покликанню. Він є автором багатьох романів, оповідань, п'єс, есеїв та кількох збірок творів, які за своєю формою і духом не схожі ні на який із жанрів (для простоти назвімо це белетризованою автобіографією з елементами журналістики й літературної критики). Воннеґут все життя послідовно виступав проти мілітаризму, був борцем за громадянські права, членом Американського союзу громадянських свобод і навіть займав посаду почесного президента Американської гуманістичної асоціації.

Як і в будь-якому шедеврі, зміст «Бойні номер п'ять» не вичерпується описом «теми та ідеї твору». Деякі пошесті (тоталітаризм, геноцид, масовий терор, окупація, громадянські війни), які у XX сторіччі термосили світ, обминули Америку.

І навіть тоді, коли США брали участь у двох світових війнах, вони відряджали своїх солдатів на інші континенти і одбувалися порівняно «малою кров'ю». Але митці тим і відрізняються від решти людства, що вони здатні й у краплі води побачити океан (Дж. Кемпбелл), а в піщинці - Всесвіт (Т.С. Еліот), тобто - в конкретному розгледіти універсальне, те, що притаманне всім епохам і народам. Й ось лише кілька прикладів.

«Бойня номер п'ять» має підзаголовок - «Дитячий хрестовий похід», тому що насправді, як каже одна з героїнь роману Мері О'Геар, усі війни ведуть не хоробрі мужі, а безневинні діти, яких політики відправляють на заклання. Як тут не згадати битву за Київ у 1943 році, коли товариш Сталін наказав зібрати зі Східної України всіх хлопців допризовного віку й кинути їх, без зброї та належного одягу, під німецькі кулемети. Про те саме пише й Анатолій Кузнецов у своїй книжці «Бабин Яр» (1966). За його спогадами, багато з радянських солдатів, які в листопаді 43-го вигнали німців із Києва, воювало босоніж.

Або ось ще один персонаж роману - Бертрам-Коупленд Рамфурд, бригадний генерал запасу, гарвардський професор, штатний історик Військово-Повітряних сил США. Для цього автора двадцяти шести книжок та стосів історичних досліджень знищення мирного населення в Дрездені чи в Хіросимі є неперевершеним успіхом «нашої авіації», чимось, що «треба було зробити». Цей «чорноротий стариган, зухвалий і жорстокий» не сумнівався, що «всі слабаки заслуговують на смерть». І саме таких науковців, якщо вірити Воннеґутові, вважають найбільшими знавцями військової історії, і вони формують наш погляд на минуле. Тож як можна дивуватися тому, що, наприклад, наше уявлення про Другу світову війну є таким спотвореним?

І річ не лише в урядовій пропаганді. Як дізнався головний персонаж роману Біллі Піліґрім, побувавши на планеті Тральфамадор, світобачення переважної більшості землян насправді зводиться до маленької цятки, яку вони бачать на іншому кінці труби, приставленої до їхнього ока. Й не маючи змоги оцінити все багатство й різноманіття світу, їм лишається хіба що зітхати й розводити руками, мовляв, «що поробиш, це і є життя».

1